an_tares | Некротур на бермудський півострів. Тьху, Букринський. (Reply)

Цього разу ми «як слід готувалися до походу»(ТМ). Цього разу ми, дідько його бери, підготувалися так, як не готувалися навіть у Карпати. Ми роздрукували мапи з відмітками ключових орієнтирів, зоряного неба, ми взяли з собою лише найнеобхідніше і найлегше, боєць забезпечення навіть роздобув культурний GPS-навігатор, небачена розкіш! (Але це все все одно не допомогло - спойлер). Бо ж місцевість, що нас чекала, має славу не менш дикої та загадкової. З мінливою топографією, не надто картографована, ~~повна аномалій~~, з практично відсутньою інфраструктурою (у Великому Букрині, куди, принаймні, два рази на день хоча б ходить транспорт, центр цивілізації, магазин, являє собою абияк склепану жерстяну халабуду незрозумілої конструкції, схожу на щось середнє між вагончиком та гаражем, залатану арматурою у такій формі, ніби її зварював павук під кокаїном, під ній на землі серед сміття валяється обламана табличка з написом «хліб продається по вівторках і четвергах») та поганим мобільним покриттям, майже незаселена. Неповторне поєднання всеохоплюючого панування лісів і трав, Дніпрових круч, високих урвищ над плесом несправжнього моря, «чорнобильської зони» та старовинних цвинтарів. Місце, де лишили слід декілька культур, що сформували нас, південний форпост Київської Русі, святе місце, духовне серце України та козацької слави – Букринський півострів.

«Щось пішло не так» вже звечора перед стартом. О 23й ми ще в паніці досмажували сухарі, всю ніч нам не давали спати деграданти сосуни-сусіди ~~ну коли вони вже врешті повиздихнуть?..~~ своїм цигарковим смородом, на нервах я забув увімкнути будильник. Виставити – виставив, а увімкнути забув. Звісно ж, ми проспали. Звісно, ранкову маршрутку до Великого Букрина просрали. Єдину. Ні, на щастя, це ще не відро усім планам, можна доїхати до сусіднього Ходорова, а звідти ще +5 км пішки до, і без того досить амбіційного маршруту. Відкритою місцевістю, по самісінькому сонячному пеклу. І мінус 3 години.
Ну а шо робити – «козак чи не козак?!»
План був простий – для початку нагнати ті додаткові 5 км до Великого Букрина і… Пообідати. На затишній локації, позначеній на мапі, «руїни над урвищем». Правда ж, звучить заманливо?

Наддніпрянськими ~~пампасами~~ преріями, повз поля кукурудзи та почорнілих серпневих соняшників, до доленосного роздоріжжя все йшло наче непогано. Жабка спочатку повертає направо, але потім ~~демон у мені~~ я кажу «стоп, це – довга дорога, а на коротшу треба було йти прямо!» (Так-то воно так, але коротка дорога йде через центр села, а ми туди не збиралися, бо «руїни над урвищем» знаходяться на березі за селом, біля району з назвою «дачі»… Логічно ж – іти через ті дачі? Ну і що, що ті «руїни» на мапі шайтан-коробки не позначені? То на смартфонних мапах у Жабки – позначені, і на паперових теж. Хіба не знайдемо?) Логічно – і ~~тут GPS справжній у тандемі з GPSом орочим перемагають GPS смартфонний в тандемі зі здоровим глуздом~~ ми завертаємо… Фатальна, фатальна помилка. Блискучий прояв майстерності «заведи всю команду у дупу». Словом, з тих клятих дач немає не те, що проходу до тих «руїн», а й відповідності існуючих доріг зазначеним на мапі, теж немає. Блукання дачами, козячими стежками до води і назад на гору через чигирі – ще мінус 4,5 втрачених години. Бо в ідеалі, маршрут мав починатися у Великому Букрині о 10й ранку, а вже 17, і ми ще навіть не там.

Павучарня. Тисячі їх там, зайдеш у кущі, розгребеш усім собою півкіло павутиння, тільки-но зробиш своє діло, повертаєшся - а вже знову заплели.

Шанці часів Другої світової. Якби схил не заріс так густо, з цьої місцини вся дорога і довколишні поля, як на долоні. Букринський плацдарм був одним з місць найзапекліших боїв за Дніпро восени 1943 року перед визволенням Києва. Дві невдалі спроби взяти Букринський плацдарм, з величезними втратами, були здійснені перед тим, як основну наступальну операцію вирішено перенести на північний, Лютіжський, в той час, коли війська на Букринському продовжували відволікати на себе частину сил ворога.

Чи не основна туристична принада Трахтемирова – «козацький цвинтар», зустрічає нас під захід сонця. Ну шо, з початком некротуру, нетопирята.

Насправді, він не є козацьким, більшість надгробків та кам’яних хрестів датується XIX століттям, старіших з них лише 6. Стиль оформлення поховань був запозичений нащадками у запорожців (ну не люблю я слово «пращури», воно мені зі щурами асоціюється), або ж просто увійшов у традицію. Тобто, максимум – це нащадки козачі. («Кажеш, прадід твій був козак? Тоді твій дід хто? – Син козачий. А батько хто? – Онук козачий. А ти ж вже хто? – А хрін собачий!», вибачте, шкільний гумор часів дитинства мого батька).

Але старий козацький цвинтар тут теж був, трохи ближче до Дніпра. Зараз вже не побачиш. Його було зрівняно з землею у процесі будівництва резиденції олігарха (погана, погана ідея). Знищено, зокрема, і могилу козака Мухи.
Фатальна, фатальна помилка, взагалі будь-які намагання привласнити ці дніпрові кручі.