The first cry, the last breath - we are born to die

У метро. Ту саму смерть-під-палючим-сонцем, шалений дух вибілений сонцем скелет у припиленому дранті, що маревом висить у стовпі куряви над безкрайнім сухим випаленим полем. Ззовні звичайна молода дівчина, та мене пробрало таким жахом з відразою, які я й з об'єктивних причин за своє життя відчував лічені рази. Висока, анорексично-худа, рідкісно світло-біляві тонкі коси до плечей повільно колихаються на підземному протязі, наче павутиння. Чорна майка виразно підкреслює випираючі гострі кути фігури, впалі щоки, видовжено-"квадратне" обличчя, широкий рот, великі губи, вирячені світлі очі. Намагаючись прорватися крізь зустрічний потік натовпу, через що її хода нагадувала нервозне шкутильгання, в такт рваному ритму здригається білими складками тканина широких штанів, вона просто поспішала у відчинені двері поїзда, і... (можливо, вона навчається професійному вокалу) - пронизливо противно вила.
Модельний типаж, багато хто назвав би її вродливою. Та це було воно.

Ну от, за 4 роки, вчора цей день і настав у нашому житті.
Ми, врешті, помили вікна.