The first cry, the last breath - we are born to die

Влаштовую собі танатотерапію.
Коли зовні +37, і світла нема, вентилятора, відповідно, нема, мобільного інтернету нема, зв'язку теж нема, я заповзаю в найглибший підвал, тут посеред довгого коридору, де по стінах тягнуться-в'ються якісь труби й чорні кабелі, точно як у тонелі метро, хтось навіть поставив стільчика, а під ним валяється недопалок. Я не один такий. Сідаю, вимикаю екран, і простір зникає в цілковитій темряві, абсолютній. Заплющую очі, відкриваю очі, і нічого не міняється, темрява одна й та сама. Іноді десь капне конденсат, глухо прогуде й завібрує на вулиці трамвай, зверху пролунають чиїсь кроки або голоси, наче з якогось іншого, далекого, суєтного світу живих, а мене огортає прохолода підземелля, думки в'язнуть у ній, зупиняється все, і хочеться заснути, і не прокинутись.

Відвозив породження Люцифера на інший кінець міста. Про сонячне затемнення забув, і проморгав його у метро, як лох.
Місту пасує осінь.
Всьому пасує осінь.

Вчора їбанули по Саки-4, пишуть, що з "Грому", або пиздять, і то партизани, або не пиздять, то один лиш сержант Краб знає. Ну, шо, значить, від блєдін сьогодні сумлінно ховаємось, у місця скупчення людей торгувати їбличчям не ходимо, ага, нагадайте соціопату ще раз те, чим він і так все життя живе.

Жіночка в транспорті люб'язно пропонує поставити мій бег на її ящик. Згодом заводить розмову. "Ой, а ви знаєте, ось по радіо казали, що Батьківщину-мати планують знести! Бо совєтщина". Відповідаю, шкода. Мені її дійсно було б шкода (сподіваюсь, тітонька чула дзвін, та не розібрала, звідки він, і шось не те пиздить). Батьківщина-мати стала одним з впізнаваних символів міста, я поряд з нею виріс, вона підняла меч і щит і суворо дивиться у бік москви (чи орла, якщо точно, втім, шо те, шо інше...), і їй так личить вінок із маків щороку на 8 травня. Не забирайте Батьківщину-мати, почепіть їй на щит тризуб, і буде те, що треба. Жіночка відповідає, що їй не шкода. А от те, що "деякі люди там, на західній Україні, знищують російську літературу, Пушкіна-Чехова-Гоголя-Достоєвського, це ж класика"! Знизую плечима - як на мене, то така непроглядна чорнуха здебільшого. "Ой, ну от ви, молодь, може, щось не те там і прочитали, а повірте моєму життєвому досвіду, я от нещодавно перечитувала Достоєвського, і знаєте, розумію тепер, там дійсно цінності!" Відповідаю, що ті цінності можна почерпнути і з куди більш екологічних джерел. Тролейбус суне далі, я виходжу у м'яку благодать захмареного серпня, йду повз паркан будівництва, вузькою стежинкою серед буйної лободи у людський зріст, смердить лайном.
Мене знову назвали "молодь". Я вічна молодь, темна_молодь, й'а, й'а, Шаб'Ніггурат!..

Біля п'ятиповерхівки на дереві сидить ворона і гавкає. Зосереджено і натхненно, з таким виглядом, ніби розучує п'яту симфонію Бетховена.

Хочеться солодкого. Або фруктів. А грошей нема. Є інститутський двір, там знайшлося пару останніх ягід шовковиці, грушки-дички, та трохи недозрілі маленькі тверді яблучка. У зимовому саду на третьому поверсі росте інжир, його навіть ще не з'їли. Але він ще зелений.
Рівно 12 років тому, як раз у серпні 2010, я вперше скуштував інжир просто з дерева. Це було на острові Тузла. Маленькому, чудернацькому острові шириною в півкілометра із різною погодою на берегах. Своїм клятим мостом росіяни його знищили.

У всіх четвер, у мене - п'ятниця, це трохи гріє, хоч по закромах вакуум, по кишенях він же.
Днями знов не потрапив на робочу нараду, вже й вийшов із запасом, а банкомат узяв та й видав драну двохсотку, яку не хотів брати жодний гріб на колесах маршруточник. Ну шо, пішов з матюками в aw-shit-банк міняти. А там три каси, всі однакові, і три черги, всі окремі, з недоумкуватої хижої плісняви, усі три цілковито й повністю. Оптимізація, сервіс - ні, не чули.
У рюкзаку протекла здобич, тепер його прати.
Зіпсував ранкову каву, вхопивши не ту пляшечку. І налив замість сиропу соєвого соусу.
Потім вертавсь за забутим телефоном.
Старанно занотовую найменші збіги й повтори, аби сказати потім "агааа!!! А ось воно було до чого, ось воно про що мене попереджало!!!" Связний пильнує!, не вірячи, втім, в існування будь-якого "воно".

Дощ все ж прийшов за мною зі Львова. Мокне випалена жовта трава, мокне втомлена заскорузла серпнева зелень. Мокрий шепіт дощу робить завісу на понуру дійсність, огортає від неї мій кокон простору, освітлений електричною лампочкою. Мені ж наче подобається така реальність, та чомусь все одно не виходить бути у ній присутнім повністю, тут і зараз, сам на сам з собою. Мокрі сутінки шарудять за вікном. Довкола приємно. Довкола затишно. Всередині дещо тужливо. І дуже пусто.

Навряд чи щось окрім цих двох слів люди запам'ятовують про мене.
Запам'ятовували. Можливо. Колись.
Ну от, дзеркалка зламалася.

Захистився.
Мав би, напевне, радіти, натомість відчуваю сум, втому, та спустошеність - "і оце й все?.."
Швидко якось проковтнулися ті 4 роки навчання. Весело було. Гріла якась змістовність, цілеспрямованість твоїх дій. А без неї сумно й пусто.

Хочеться не просто осені, а глибокої зими, аби темно й холодно, і надовго.

О Пресвята Дистанція, покровителька соціофобів, утішительниця соціопатів! Врешті, настав час слави твоєї!
І дихається вільно, бо людей менше на вулицях, бо люди дивляться, дивляться, дивляться довкола, врешті люди ходять не уві сні, слався, Пресвята Дистанція, дивляться, аби помітити тебе, врахувати твою присутність, і заздалегідь обійти за ті п'яток-десяток метрів, зменшити швидкість, перейти на інший бік вулиці, завернути на іншу лісову стежку. А ти, переповнений вдячністю, так само обходиш їх, через що дистанція між вами стає ще вдвічі комфортнішою. (Ти, насправді, намагався так обходити їх завжди, ти їх бачив і враховував присутність ще до того, як це стало карантином, бо просто ненавидиш, коли вони поряд).
Коли б ще це все в цілому не смерділо гидко оруелівщиною та іншими всіма витікаючими з глобальної ситуації, я був би щасливий.
О, ще ж вимкнули, нарешті, їбуче опалення. (За такої недо-зими його б мали вимкнути ще місяць тому).

Я не здох і не забив. Карантин мало чим відрізняється від відсутності такого, хіба що їздити щоранку і назад увечері нікуди не треба, нема чим. А краще б було треба, бо відповідь на нагальне питання "що тепер буде з зарплатою і на що жити" теж укрита за туманами Рль'єха.
Та моя травнева сесія і диплом незмінно чекають на мене, тож відпочити, гуляючи весняним лісом і "граючись горішками" - хуй мені готуватися до неї, намагаючись марно встигнути все, така моя доля. Чорне сонце ще високо. А особиста писанина займає досить багато часу, та й зусиль потребує, бо формулювати звязний текст - це вам не жук насрав.
Стосовно змістовності, іноді наче є про що черкнути, моє життя нині наче не таке вже й пусте, та, поки догрібусь до компа, вже все забуду.
Коротка стрижка викликає протирічиві відчуття. З одного боку, потилиця і шия мерзнуть (а на сонці перегріваються), не люблю я, коли ці зони є радіатором, неприємно. Хоч з капюшонів не вилазь, як той культист Ктулху, але ж їх не напасешся, особливо на легкі літні майки. З іншого - про ті три куці волосини можна взагалі не думати, розчісувати їх одним формальним рухом, і взагалі, робити що хочеш. Тому я зараз блондин.

Усіх з астрономічним новим роком!