The first cry, the last breath - we are born to die

Запах "мольфарського лісу" на мені змішується з холодним димом пожеж чорнобильських лісів, що його люто кидає в обличчя північний вітер. Чорнослив з шоколадним пу-ером після безсонної ночі під гуркіт ППО-дискотеки.
Осінь нарешті прийшла в Київ.

Вона мені сьогодні снилась.

У метро. Ту саму смерть-під-палючим-сонцем, шалений дух вибілений сонцем скелет у припиленому дранті, що маревом висить у стовпі куряви над безкрайнім сухим випаленим полем. Ззовні звичайна молода дівчина, та мене пробрало таким жахом з відразою, які я й з об'єктивних причин за своє життя відчував лічені рази. Висока, анорексично-худа, рідкісно світло-біляві тонкі коси до плечей повільно колихаються на підземному протязі, наче павутиння. Чорна майка виразно підкреслює випираючі гострі кути фігури, впалі щоки, видовжено-"квадратне" обличчя, широкий рот, великі губи, вирячені світлі очі. Намагаючись прорватися крізь зустрічний потік натовпу, через що її хода нагадувала нервозне шкутильгання, в такт рваному ритму здригається білими складками тканина широких штанів, вона просто поспішала у відчинені двері поїзда, і... (можливо, вона навчається професійному вокалу) - пронизливо противно вила.
Модельний типаж, багато хто назвав би її вродливою. Та це було воно.

Моя улюблена кафешка знов працює, ніби нічого й не було. Всередині стоїть спочиває генератор, смердить бензином. Про вчорашнє нагадує лише пару охайненьких пакетів з будівельним сміттям, що його було вирізано разом з уламком блядіни. Мабуть, пошкодило систему кондиціонування, а зовні +32(всередині теж), бідолашна бариста в облягаючій спортивній формі, що не приховує жодної деталі її ідеально спортивної фігури. Кросівоє(тм).

Раптом мене все ж знайде моя повістка (що малоімовірно, та все ж)
І раптом я звідти ще й не повернуся
Так от.
Раптом все саме так і складеться, на своїй могилі я б хотів бачити наступне:
"Загинути за Україну - не найгірший спосіб звалити із цього безрадісного закутку Всесвіту, бувайте, бідосі!"
і "фотка". З анімешними посмішками на все їбличчя, потім намалюю, покажу.
Нє ну а шо, моя могила, як хочу, так і облаштовую.

Відвозив породження Люцифера на інший кінець міста. Про сонячне затемнення забув, і проморгав його у метро, як лох.
Місту пасує осінь.
Всьому пасує осінь.

Вчора їбанули по Саки-4, пишуть, що з "Грому", або пиздять, і то партизани, або не пиздять, то один лиш сержант Краб знає. Ну, шо, значить, від блєдін сьогодні сумлінно ховаємось, у місця скупчення людей торгувати їбличчям не ходимо, ага, нагадайте соціопату ще раз те, чим він і так все життя живе.

Жіночка в транспорті люб'язно пропонує поставити мій бег на її ящик. Згодом заводить розмову. "Ой, а ви знаєте, ось по радіо казали, що Батьківщину-мати планують знести! Бо совєтщина". Відповідаю, шкода. Мені її дійсно було б шкода (сподіваюсь, тітонька чула дзвін, та не розібрала, звідки він, і шось не те пиздить). Батьківщина-мати стала одним з впізнаваних символів міста, я поряд з нею виріс, вона підняла меч і щит і суворо дивиться у бік москви (чи орла, якщо точно, втім, шо те, шо інше...), і їй так личить вінок із маків щороку на 8 травня. Не забирайте Батьківщину-мати, почепіть їй на щит тризуб, і буде те, що треба. Жіночка відповідає, що їй не шкода. А от те, що "деякі люди там, на західній Україні, знищують російську літературу, Пушкіна-Чехова-Гоголя-Достоєвського, це ж класика"! Знизую плечима - як на мене, то така непроглядна чорнуха здебільшого. "Ой, ну от ви, молодь, може, щось не те там і прочитали, а повірте моєму життєвому досвіду, я от нещодавно перечитувала Достоєвського, і знаєте, розумію тепер, там дійсно цінності!" Відповідаю, що ті цінності можна почерпнути і з куди більш екологічних джерел. Тролейбус суне далі, я виходжу у м'яку благодать захмареного серпня, йду повз паркан будівництва, вузькою стежинкою серед буйної лободи у людський зріст, смердить лайном.
Мене знову назвали "молодь". Я вічна молодь, темна_молодь, й'а, й'а, Шаб'Ніггурат!..

Біля п'ятиповерхівки на дереві сидить ворона і гавкає. Зосереджено і натхненно, з таким виглядом, ніби розучує п'яту симфонію Бетховена.

Хочеться солодкого. Або фруктів. А грошей нема. Є інститутський двір, там знайшлося пару останніх ягід шовковиці, грушки-дички, та трохи недозрілі маленькі тверді яблучка. У зимовому саду на третьому поверсі росте інжир, його навіть ще не з'їли. Але він ще зелений.
Рівно 12 років тому, як раз у серпні 2010, я вперше скуштував інжир просто з дерева. Це було на острові Тузла. Маленькому, чудернацькому острові шириною в півкілометра із різною погодою на берегах. Своїм клятим мостом росіяни його знищили.

У всіх четвер, у мене - п'ятниця, це трохи гріє, хоч по закромах вакуум, по кишенях він же.
Днями знов не потрапив на робочу нараду, вже й вийшов із запасом, а банкомат узяв та й видав драну двохсотку, яку не хотів брати жодний гріб на колесах маршруточник. Ну шо, пішов з матюками в aw-shit-банк міняти. А там три каси, всі однакові, і три черги, всі окремі, з недоумкуватої хижої плісняви, усі три цілковито й повністю. Оптимізація, сервіс - ні, не чули.
У рюкзаку протекла здобич, тепер його прати.
Зіпсував ранкову каву, вхопивши не ту пляшечку. І налив замість сиропу соєвого соусу.
Потім вертавсь за забутим телефоном.
Старанно занотовую найменші збіги й повтори, аби сказати потім "агааа!!! А ось воно було до чого, ось воно про що мене попереджало!!!" Связний пильнує!, не вірячи, втім, в існування будь-якого "воно".

Дощ все ж прийшов за мною зі Львова. Мокне випалена жовта трава, мокне втомлена заскорузла серпнева зелень. Мокрий шепіт дощу робить завісу на понуру дійсність, огортає від неї мій кокон простору, освітлений електричною лампочкою. Мені ж наче подобається така реальність, та чомусь все одно не виходить бути у ній присутнім повністю, тут і зараз, сам на сам з собою. Мокрі сутінки шарудять за вікном. Довкола приємно. Довкола затишно. Всередині дещо тужливо. І дуже пусто.

Думав, і думаю, що в мене його немає. Не розумів і не розумію більшість жартів.
Хоча і є деякі.., історії, що змушують мене посміхатися.
Наприклад ось:

"Есть хороший пример междисциплинарности, исследования, казалось бы, ерунды и британской науки в одном лице. Рональд Фишер — великий статистик и великий генетик — отличался скверным характером, вечно цеплялся к коллегам. Как-то раз он придрался к тому, что его коллега Мюриэль Бристоль заявила, что она, мол, всегда может различить — налили молоко в чашку с чаем или же это чай добавили в чашку с молоком. Принципиально важная для англичан вещь. Оплаченное налогоплательщиками время ученых было потрачено на дизайн эксперимента, который должен был помочь Фишеру уничтожить Бристоль, но ничего не вышло — она в самом деле понимала, каким образом был получен напиток в чашке. Сейчас этот эксперимент известен как “точный тест Фишера”, он до сих пор используется в статистике для анализа таблиц сопряженности." звідси

Деякі - навіть "горланити, як птєродактіль"(с):

"Жители Гродно нарисовали на яме бело-красно-белые полоски. Дорожники отремонтировали всю улицу"(c)TG "Чай з малинавим варэннем"

"...с распознаванием изображений тоже не все так гладко. Facebook заблокировал рекламу канадского производителя семян — система ошибочно распознала фото луковиц как эротическое. Видимо, перепутав его с обнаженной грудью. Facebook признали ошибку, вернули рекламу и выпустили официальный комментарий — да, наша система иногда работает некорректно. Благодаря хайпу вокруг "сексуального" лука, компания продала за три дня больше его семян, чем за предыдущие пять лет." (с)TG "Технологии, медиа, и общество" Андрія Бродецького