![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Врешті, під горою Батурою, нас зустрів (з людської т.з. – взагалі царський, як на мене - надто засмічений, але людцям, як бачу, це не заважає) закуток біля самої води. Облаштоване місце під вогнище, рівна ділянка під намет, персональний піщаний (а не з камінням чи гострими ракушками!) пляж із чистою прозорою водою. Ого. Ні, Скіф казав, що тут вода прозора, і можна купатися, але я йому, по правді сказати, не дуже повірив, бо і в Каневі нижче за течією увесь Дніпро густо-зелений від усяких одноклітинних, і вище, біля руїн дачі олігарха, де гоцає натовп людців з тачками, шашликами, та музикою, він так само зелений. А тут – чистесенько! І які зорі над водою.
А ось цвинтар у Зарубинцях, такі ж кам’яні надгробки XIX ст., на вигляд від Трахтемирівського і не відрізнити.
Всі ці 3 дні Жабка звітує близьким одними й тими ж самими короткими реченнями «ми пхаємось кудись через чигирі», «ми сповзаємо з чергової гори», «ми на цвинтарі».
Дорогою до Зарубинців проходимо шовковичники, рівні ряди ледь живих, зарослих бур’янами, дерев. Їх було посаджено за радянських часів, коли один з місцевих колгоспів намагався налагодити виробництво шовку.
Під час будівництва ГЕС село Зарубинці було відселене і повністю затоплене водосховищем. Так само, як і Циблі на протилежному березі Дніпра, і багато інших.
Населення Луковиці на 2007 рік налічувало 28 осіб. Зараз офіційно, вірогідно, менше, влітку, можливо, стає трохи живіше за рахунок дачників. Інфраструктури тут немає, транспорт не ходить, доріг теж, можна сказати, немає.
Всі звернули увагу на дорогу? То це ще центральна, найбільша.
Цвинтар у Луковиці вже більш сучасний, звичайний сільський цвинтар. Лиш подекуди серед радянських і пост-радянських могил можна побачити кам’яні хрести просто поряд з ними, та ще непролазна чигиряста діляночка, де земля являє собою вкриті барвінком хвилі горбків, а проміж кущів іноді промайне врослий у землю столітній камінь.
Знелюдненню Трахтемирова, зокрема, сприяли наміри олігархів Слоневського і Бакая захняпати собі цю територію на початку 2000х. Під шляхетним приводом збереження культурної та природної спадщини, створенням першого приватного заповідника, на ділі – паркан, воєнізована охорона, рейдерство і тиск на місцевих жителів, знищення частини старовинного кладовища під палац жлоба, і архітектурної пам’ятки під вертолітний майданчик, організація полювань «на вищому рівні», та інший блекджек для відпочинку верхівки влади. Та після першого Майдану втік Бакай, а після другого – і Слоневський. Триповерховий палац, «мисливський будиночок», ще кілька років стояв покинутий, надаючи притулок туристам, доки, в березні 2015, загадковим чином не згорів дотла.
І того: проліт через пів-Букринського на силі копняку 19 км за 5 годин, із перешкодами, перепадами висот, +28, біснуватим сонцем та рюкзаками.
Скіф каже, що ця земля ніколи не допускала до себе техногенну цивілізацію. Але ж люди жили тут з давніх давен, і технології на свій час у них теж були. Знаряддя праці, транспорт, зброя, це ж вже технологія. Чи різниця у ставленні? Наскільки можна судити, що козаки, що ті, хто був до них, розуміли та шанували її глибоку сакральність?
Нині на півострові живуть постійно нечисельні мешканці сіл Великий Букрин, Малий Букрин, Луковиця, Григорівка. У Трахтемирові постійно живуть Скіф та доглядач заповідника, на літо понаїжджає дачників та туристів.
Та ж техногенна цивілізація посприяла відходу звідси людей (вся низова частина Букринського півострова була затоплена водами водосховища, залишились лише ті села або їх частини, що були на горі), і в цьому також вбачається деяка паралель з Чорнобильською Зоною.
Закинутий дитячий табір «Салют»
Усе тече, все змінюється. Та ж техногенна цивілізація потроху підточує і її саму – водосховище підмиває береги, кручі обвалюються від пестощів його хвиль, чий плескіт не відрізнити від справжнього моря.
А ось цвинтар у Зарубинцях, такі ж кам’яні надгробки XIX ст., на вигляд від Трахтемирівського і не відрізнити.
Всі ці 3 дні Жабка звітує близьким одними й тими ж самими короткими реченнями «ми пхаємось кудись через чигирі», «ми сповзаємо з чергової гори», «ми на цвинтарі».
Дорогою до Зарубинців проходимо шовковичники, рівні ряди ледь живих, зарослих бур’янами, дерев. Їх було посаджено за радянських часів, коли один з місцевих колгоспів намагався налагодити виробництво шовку.
Під час будівництва ГЕС село Зарубинці було відселене і повністю затоплене водосховищем. Так само, як і Циблі на протилежному березі Дніпра, і багато інших.
Населення Луковиці на 2007 рік налічувало 28 осіб. Зараз офіційно, вірогідно, менше, влітку, можливо, стає трохи живіше за рахунок дачників. Інфраструктури тут немає, транспорт не ходить, доріг теж, можна сказати, немає.
Всі звернули увагу на дорогу? То це ще центральна, найбільша.
Цвинтар у Луковиці вже більш сучасний, звичайний сільський цвинтар. Лиш подекуди серед радянських і пост-радянських могил можна побачити кам’яні хрести просто поряд з ними, та ще непролазна чигиряста діляночка, де земля являє собою вкриті барвінком хвилі горбків, а проміж кущів іноді промайне врослий у землю столітній камінь.
Знелюдненню Трахтемирова, зокрема, сприяли наміри олігархів Слоневського і Бакая захняпати собі цю територію на початку 2000х. Під шляхетним приводом збереження культурної та природної спадщини, створенням першого приватного заповідника, на ділі – паркан, воєнізована охорона, рейдерство і тиск на місцевих жителів, знищення частини старовинного кладовища під палац жлоба, і архітектурної пам’ятки під вертолітний майданчик, організація полювань «на вищому рівні», та інший блекджек для відпочинку верхівки влади. Та після першого Майдану втік Бакай, а після другого – і Слоневський. Триповерховий палац, «мисливський будиночок», ще кілька років стояв покинутий, надаючи притулок туристам, доки, в березні 2015, загадковим чином не згорів дотла.
І того: проліт через пів-Букринського на силі копняку 19 км за 5 годин, із перешкодами, перепадами висот, +28, біснуватим сонцем та рюкзаками.
Скіф каже, що ця земля ніколи не допускала до себе техногенну цивілізацію. Але ж люди жили тут з давніх давен, і технології на свій час у них теж були. Знаряддя праці, транспорт, зброя, це ж вже технологія. Чи різниця у ставленні? Наскільки можна судити, що козаки, що ті, хто був до них, розуміли та шанували її глибоку сакральність?
Нині на півострові живуть постійно нечисельні мешканці сіл Великий Букрин, Малий Букрин, Луковиця, Григорівка. У Трахтемирові постійно живуть Скіф та доглядач заповідника, на літо понаїжджає дачників та туристів.
Та ж техногенна цивілізація посприяла відходу звідси людей (вся низова частина Букринського півострова була затоплена водами водосховища, залишились лише ті села або їх частини, що були на горі), і в цьому також вбачається деяка паралель з Чорнобильською Зоною.
Усе тече, все змінюється. Та ж техногенна цивілізація потроху підточує і її саму – водосховище підмиває береги, кручі обвалюються від пестощів його хвиль, чий плескіт не відрізнити від справжнього моря.
