Покуття

Тиша смерекових пралісів м'яка і важка, наче обережна хода хутряних лап величезної рисі, як ледь чутний шерхіт рябих крил сполоханої сови. Така чітка та виразна межа між нею і всім іншим недолугим людським життям, що лишається десь позаду. Зарослі мохом камені, чорні силуети посохлих дерев на скелях химерно випливають з-поза клубів хмар, по крутих берегах стрімких бурхливих річок проглядають серед чіпких чагарників щільні шари камінної плоті гір. І раптово стає так спокійно, ніби поряд величезна могутня сутність, що безумовно на твоєму боці. Відповзти би десь подалі, як настане ніч, дати волю тузі, втомленості, і всьому тому невимовному, де не почує ніхто, крім гір, та, натомість, ти засинаєш, і з снів твоїх йде тривога. На теплій за день, запашній глиці, на твердій, під нахилом, землі з горбками та ямками, ти просто спиш, бо тобі, нарешті, не боляче. А я ловлю себе на тому, що мені хочеться вміти чути і розуміти її історії. За довгий час, мені хочеться чогось, окрім забуття.


( >>> )