an_tares | Свята земля.

«Далі за бетонними блоками починається свята територія. Це – храм, і нехай, навіть, якщо не вашої віри, тож ставитись до нього потрібно, як до храму». (Хоча, як на мене, то всякий ліс, і річка, і озеро, то храм). Словом, сувенірів не брати, багаття не палити (пфф, та й не збиралися, досить з мене «жерепу», я вже застарий для цього лайна, тепер в нас є пальник!), міським бидлом не поводитись, на Марків шпиль не лазити (у піщану ямку під ним - також), бо Марків шпиль простояв тисячі років всупереч війні та ерозії, а от туризму не витримає. Скіф, хранитель цього місця, розповідає правила. Про «міське бидло» то вже мої слова. Освічений та мудрий Скіф, звісно, так не скаже.

Спочатку стежка йде дном яру. Така тиша, що не хочеться її порушувати. Шамотить під ногами рано скинута зелень ясенелистих кленів, дубів, акацій, та диких груш. Цих дерев тут більшість, а ще шипшини, і на відкритих ділянках дороги лише подекуди можна знайти прихисток у їх ріденькій тіні. Шлях веде до Маркового шпилю через «висоту 222», найвищу точку півострова з геодезичним знаком.

На вікімапії величезна, площею 500 Га, степова ділянка поблизу нього, позначена, як «скіфське городище» (є і пам’ятний знак, але ми до нього не дійшли, бо була вже глупа ніч). Старше за Хотівське городище, засноване у VI ст. до н.е., воно слугувало житлом і укріпленою фортецею сколотів, або ж «осілих скіфів» чи європейських скіфів, і висота оборонних валів сягала 4-5 метрів. Нині урочище має назву Великі Валки, а саме місце цитаделі всередині нього – Малі Валки. Там проводилися розкопки, що дозволили ідентифікувати знахідки зі скіфською культурою. Історики вважають, що городище проіснувало 150 років, а наступного століття мешканці раптово полишили його. Імовірно, не витримало таки одного з нападів скіфів-кочівників.

Коли ми, врешті, видерлися на відкриту місцину з лютих непролазних хащів, над городищем сяяли зорі. Окрім них, нам світили ще 4 км до стоянки. ~~І тут мені здалося, що Смертелик мене зараз придушить~~ Примарною лісовою стежечкою, що часом раптово зникала під листям, у сухій траві понад урвищами, під шарудіння нічних лісових мешканців у темряві кущів, магічними пасами рукою з ліхтарем, розгрібаючи поперед себе павутиння, 4 клятих км до гори Батури.
На Батуриній горі за часів Київської Русі стояла оборонна дерев’яна башта, «богатирська башта», або ж «заруб», що спричинило деяку плутанину з назвами. У 1889 археологи Микола Біляшівський та Михайло Каргер досліджували залишки городища, на думку Каргера, це і був літописний Заруб. Пізніше, вже у 80х роках ХХ століття, питанням городища на горі займався Євген Максимов, після виходу його праць на гору поширилася назва «Заруба», що згодом мутувала у «Богатирську» або ж «Батуру». (Ну от, а я вже, було, подумав про зв’язок з містом Батурином…) А до того гора називалась Бабиною. Заруб був зруйнований монголо-татарами у першій половині ХІІІ століття, і вже не відбудовувався. (Так само, як і південніший Родень).
Припускається, що на Бабиній горі могло знаходитись одне з найбільших ранньослов’янських святилищ, а на сусідній горі Лисуха (о, ще одна Лиса гора до «колекції») було знайдено залишки чергового городища – давньослов’янського, часів VI-VIII ст. До слов’ян – сармати у IV-II ст. до н.е., потім у ІІ ст. до н.е.- ІІ ст. н.е., ті зарубинці, яких відкрив Вікентій Хвойка. У 1899 на горі він знайшов безкурганний могильник досі невідомої культури, що дістала назву Зарубинецької, за назвою найближчого населеного пункту, села Зарубинці. Згодом стало відомо, що, на відміну від тих же скіфів, у яких житло і місця для відправлення культу були поряд, зарубинці ховали своїх померлих окремо, на сусідній горі. Десь отут:

Окрім зарубинецького могильника Хвойка виявив ще кілька подібних у населених пунктах біля Дніпра неподалік Києва – Ржищів, села Вишеньки, Пухівка, Віта, Пищальники, Погреби(о, смішні назви, цікаво, а що там ще є, може, варто поїхати?), Бортничі. Одначе, ось чим іще відмітилися Бортничі, окрім смердючих відстійників.
Музей Вікентія Хвойки знаходиться у моєму улюбленому Халеп’ї, куди я вперше потрапив, просто вискочивши з маршрутки, бо повівся на кумедний топонім. Втім, я ще жодного разу не пожалкував, і жодного разу не бачив, щоб той музей не був зачинений.

І того: день 2, «всього лише якихось» 14 км, нещадні 150 метрів мало не горизонтальним піщаним схилом за 2 години, промайнуле перед очима все життя, коли на тому схилі на тебе з прискоренням і лихим підскакуванням несеться рюкзак, підйом назад «іншою стежкою», а точніше, «повною її відсутністю», трохи менш крутим схилом, зате крізь густі чигирі акації, шипшини, та диких грушок у сутінках, 4 км лісом-урвищем у повній темряві.