an_tares | Багатства Довбушевих комор.

Навідміну від "Скель Довбуша" під Бубнищем, де славнозвісний опришок за життя ніколи не бував, отут, в районі Криворівні-Верховини-Яворова-Косова, його загони і діяли.
Довбушеві комори - це комплекс скельних останців на вершині Довбушанка гірського масиву Синиці. Глибока (20 м) ущелина шириною 4 м та довжиною 70, що утворилася внаслідок розколу навпіл великої скелі, ще за льодовикового періоду. Серед місцевих жителів побутує легенда, ніби Довбуш саме тут ховав свої скарби, хоча у задокументованих джерелах є його власна відповідь на це питання: «В полонинах у Чорногорах. Бог знаї, я знаю, земня тим буде користуватиси, а не люде». Проте розмови за скарби на Синицях аж до минулого століття не давали спокою шукачам пригод, настільки, що навіть спричинили трагічні випадки.

Влітку 1938 житель присілка Синиці Іван Григорчук із спільниками у пошуках скарбу викопали величезну яму. Та чутки швидко встигли розійтися по навколишніх селах, і на свято Богородиці, коли команди Григорчука на місці робіт не було, мешканець Верховини, на той момент ще "Жабьйого", Генсецький, здійснив спробу сам знайти довбушеве золото, але стався нещасний випадок, і натомість його завалило камінням у ямі. Через декілька днів тіло дістали й поховали, яму засипали, а з того часу влада заборонила місцевим копатися у пошуках скарбів. "Тота єма була коло плаю, єк ити гребенем из Слупійки на Довбушєнку, там колись жили Юріюччіні", - наводиться цитата з інтерв'ю Анни Григорчук, онуки Івана Григорчука. От цікаво навіть, де це. Цим шляхом через Слупійку обидва рази я сходив, але цього разу щось ~~пішло не так~~ поплутав, і... "Плай", або гірська стежка, являє собою маркований маршрут лісом, що виходить на простору полонину з якимись загорожами для маржини, господарськими будівлями, і трохи далі нижче чийоюсь хатою. З гори і до початку полонини ніяких питань нема, стежка чітка, однозначна, та регулярно розмічена. А от потім починається всяке. Кружляння між тими огородженими пасовиськами та сараями, розгалудження-відгалудження великі і малі, а головне, губиться маркування. Тобто, я пам'ятаю, що далі, на деревах, воно є, але на самій полонині дерев немає. Чи справа в тому, що на яскравому сонці я погано бачу, та повів (як потім з'ясувалося) зовсім не маршрутом. Спочатку стежка пірнула знову у хащі (тобто, з полонини в залісену ділянку. Воно-то так і має бути, це нормально), але от не в ті. З кожним десятком метрів хащі ставали дедалі непролазнішими, ожина все розлогішою та соковитішою, стежка - все більш примарною, переривчастою та неочевидною, деінде зникаючи зовсім, маркування, зрозуміло, ніякого не було і близько, а головне, вона вела майже прямо, а не вниз, як мала б вести. (Чи не це значить "ити гребенем"?) Ну - головне, ми ж чуємо село, значить, воно близько. Стежка є (чи, принаймні, була колись) - значить, вона до нього має вивести; А коров'ячі сліди прямо говорять про те, що там, де пройшла корова, чому не пройдемо ми? Правда, стан стежки говорить про те, що люди не користувалися нею рік а то й більше. Через деякий час донизу вона таки забирати почала, але настільки круто, що навіть мені було цікаво (а я великий шанувальник важкопрохідних місцин). Врешті, вийшли прямісінько до задвірків чиїхось городів, трохи осторонь шумів потічок за хистким дірявим парканом. Містку, звісно, не було. Пфф, ну і не треба!

На цьому обличчі дуже красномовно написано про мої навігаторські здібності
Зате селом іти майже не довелося - ця козяча стежина виводила набагато ближче до траси, ніж туристичний маршрут. Можливо, це і не той шлях, що йшов до зловісної ями, а можливо... Хто тепер знає?

"Хвіртка на Той Світ" - вона не для людей, хоча... Хвіртка на Той Світ - це вузький лаз до печери (ні, на фото - не він), розташований у західній стіні скельного коридору. Хвіртка з Того Світу - невелика щілина в ній же. У місцевому фольклорі говориться про кам'яних велетнів, що з'являються у цей світ з одного ходу, а назад йдуть через інший.
Всередині досить темно. Може, тому, що з обох боків височіють двадцятиметрові скелі, а ще тому, що дощ. Чув десь, ніби туман тут непростий, що у ньому можна заблукати і не повернутися. Але я ще тут. Цього разу вдень туману не було. Тільки дощ і похмуре небо. (Минулого разу був, і я дійсно почувався не на жарт дезорієнтованим. Хоча то може тому, що вперше, місце зовсім незнайоме). А ранковий туман ми ледаче проспали, - сподіваючись зустріти світанок, висунув носа з намету о п'ятій ранку, побачив дуже вогке та холодне сіре ніщо, і заліз назад. Зірок не показували також. Хоч не гроза, і за те шана. Бо маю зазвичай з собою яку-не-яку техніку та металеві предмети, тож від грози в горах якось лячно. А вона політала навколо, погриміла свинцевими синіми хмарами, і пішла на Криворівню, лишень зачепивши трохи крилом. ~~Та мені вистачило~~

У народних переказах, казках, та співанках, про ці місця є багато, з чого робляться припущення про існування тут дохристиянського скельно-печерного святилища. Хоча наукових підтверджень тому поки що немає, навіть стародавніх петрогліфів, на кшталт карбувань на Писаному Камені чи капищі під Дзембронею, тут не знайдено, місце непросте. Рослинність буйна, може, десь під мохами та буреломом і потонули ті знаки?

Фрагмент східної "стіни", наприклад

Грибів дуже багато. Бо дощі і тепло. Шкода, я на них не розуміюся. А то могла б бути ще й ця здобич. Окрім трав та ягід.

Те, що ми називаємо "чорниці", у Карпатах, я вже колись казав, звуть "афинами" або "яфинами" (з наголосом на перший склад). Але "чорниці" теж є, просто вони... Вони оце:

Тобто те, що ми називаємо "ожиною". Ожина лісова - це низькі кущики, що плетуться по землі і іноді піднімаються невисоко над нею. Якщо за невеличкими ягодами вам потрібно вклонятися - то це вона. А от якщо продиратися через густі чагарники у людський зріст із здоровезними колючками (хоча й винагорода за те більша і солодша), то ожина звичайна. Ну а трав'янисте, присадкувате, мале й кисле, вкрите матовим блакитнуватим нальотом - ожина сиза.
Брусницю ж гуцули взагалі звуть "ґоґодзами".

insectum_san про щось мріє під дощем.
Це, насправді, досить високо, на самісінькій гряді. Але вона теж поступово заростає невеличкими смереками, берізками та горобиною, що міцно чіпляються за щілини між камінням, намагаючись вижити на вкрай обмежених ресурсах скудних жменьок нанесеного грунту. Ці дерева великими вирости не можуть, і зазвичай довго не живуть, а місцеві називають такі природні карпатські "бонсаї" "шкідоватими" за надзвичайно щільну деревину.

Настоянка на змії.Карпатська чорна змія топиться у спирті заживо, так, щоб вона не встигла випустити отруту. Якщо все зроблено вірно, рідина прозора і має яскраво виражений блакитний колір. Чорна магія, важка артилерія. Нам казали, що цю настоянку приймають краплями при онкозахворюваннях. Як і настоянку на мухоморах.

Неподалік від "хвіртки на Той Світ" є Вартовий.